Друга світова війна призвела до посилення національно-патріотичного руху в країнах Великого Магрибу (Арабського Заходу) – Тунісі, Алжирі, Марокко (власне Магриб), Лівії, Мавританії й Західній Сахарі. Франція, що володіла більшістю з них, була скомпрометована поразками на першому етапі війни і вже не могла зберігати свій контроль над регіоном у незмінній формі. У ході Паризьких мирних переговорів було вирішено, що доля італійських колоніальних володінь в Африці буде розв'язана не пізніше, як упродовж року після введення в дію мирного договору країн-переможниць з Італією. Після того як 15 вересня 1947 р. мирна угода з Італією набрала чинності, було створено спеціальну комісію в складі заступників міністрів закордонних справ США, Британії, Франції та СРСР, що мала вивчити питання подальшого устрою італійських колоній. Після тривалих суперечок навесні 1949 р. вдалося досягти угоди про тимчасове збереження італійської присутності в Тріполітанії, де ще залишалося 43 тис. італійських колоністів, і передачу Кіренаїки та Феццану, з яких італійці майже поголовно виїхали, під управління відповідно Британії та Франції. Однак через супротив СРСР та арабських країн, у яких активно діяли лівійські еміграційні патріотичні організації, цей план не затвердила Генеральна Асамблея 00Н.
Лідер впливового мусульманського релігійно-політичного ордену “сенусійя”, що відіграв провідну роль у боротьбі проти італійських колонізаторів, Саїд Ідріссі одразу ж виступив з вимогою об'єднанім Кіренаїки з Тріполітанією та Феццаном і повної незалежності для всієї Лівії. Його підтримав Єгипет, тому Генеральна Асамблея ООН 21 листопада 1949 р. ухвалила рішення про надання Лівії незалежності після прийняття конституції країни Національними зборами, в яких мали бути представлені Кіренаїка, Тріполітанія та Феццан. Підготовка до проголошення незалежності мала відбуватися під наглядом верховного комісара ООН та спеціальної міжнародної ради. Через рік із представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі збори, які вирішили проголосити об'єднану країну монархією з федеративним устроєм. Королем Лівії під іменем Ідріса І став емір “сенусійї”, 24 грудня 1951 р. він задекларував створення нової унітарної держави - Об'єднаного королівства Лівії (площа – 1,76 млн. кв. км, населення – 5 млн. чол. на 2000 р.).
Бідна природними ресурсами Лівія, подібно до Йорданії, змушена була зберігати тісний союз з Британією та дозволити розміщення на своїй території її військових баз, взамін Лондон погодився фінансово субсидувати новостворену країну. Згодом угоду про будівництво військових баз уклали з Лівією і США, а з відкриттям нафтових родовищ на поч. 60-х рр. майже ¾ території країни на украй пільгових умовах було віддано під концесії ТНК. Потік нафтодоларів сприяв зміцненню позиції конституційної монархії й дозволяв вирішувати численні соціальні проблеми. Але в надрах багатіючої країни визрівала змова, нитки котрої вели до підпільної організації “Вільні офіцери”, що була створена на зразок єгипетської.
Військовий переворот, здійснений групою молодих офіцерів на чолі з 27-річним капітаном Муамаром Каддафі 1 жовтня 1969 р., виявився раптовим для короля Ідріса, що перебував на лікуванні у Туреччині. Коли король зрозумів, що монархія впала, він відрікся від престолу, емігрував до Єгипту і оголосив, що вважає себе звичайним лівійським громадянином. Там же, в Каїрі, Ідріс помер 25 травня 1983 р. у віці 93-х років. М.Каддафі, екстреміст за натурою, очоливши Раду революційного командування, жорсткою рукою приступив до здійснення радикальних реформ, керуючись при цьому власними уявленнями про благо народу. Свої позиції лівійський лідер виклав у 1973-1979 рр. у “Зеленій книзі”, де намагався переконати співгромадян у тому, що ідеї соціалізму закладені в ісламі й діють через систему прямої народної демократії – джамахірії.
У рамках офіційного курсу на побудову в країні “дійсно соціалістичного суспільства”, що спирається на ісламські цінності, в Лівії була здійснена низка важливих реформ: націоналізовані нафтова промисловість, іноземні банки й компанії, підвищений мінімум зарплати, запроваджена безплатна освіта й медичне обслуговування, обмежена приватна власність на нерухомість, значна частка внутрішньої й зовнішньої торгівлі перейшла до рук держави. У березні 1977 р. була проголошена Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія, офіційно скасовані держава, уряд і політичні партії, парламент у його класичній формі. Правом законодавчої ініціативи були наділені первісні народні зібрання, що об’єднують усе доросле населення країни за територіальним принципом, їхні секретарі й представники громадських організацій щороку збираються на сесії Загального народного конгресу для остаточного формулювання законів. Директиви лідера Революційного керівництва СНЛАД М.Каддафі обов’язкові для виконання.
Спираючись на проголошену в “Зеленій книзі” “третю світову теорію”, лівійське керівництво енергійно підтримувало всі “антиімперіалістичні” збройні партизанські й терористичні угруповання, від палестинських до ірландських, створивши на своїй території бази для їхнього навчання й спорядження. У березні-квітні 1986 р. США, звинувативши Лівію в підтримці міжнародного тероризму, завдали ракетно-бомбових ударів по містам Тріполі, Бенгазі й Сирт. А в листопаді 1991 р. Велика Британія, США і Франція висунули до СНЛАД обвинувачення у причетності її громадян до вибухів американського і французького авіалайнерів у 1988-1989 рр. 31 березня 1992 р. Рада Безпеки ООН запровадила проти Лівії санкції щодо зниження рівня дипломатичного представництва, припинення військово-технічного співробітництва і авіасполучення. Через півтора роки вони були доповнені заморожуванням лівійських авуарів, забороною на експорт до країни окремих видів устаткування для нафтовидобувної промисловості та ін. Ситуацію вдалося частково розблокувати після того, як навесні 2001 р. М.Каддафі дав згоду на те, щоб два лівійці, підозрювані в організації у грудні 1988 р. американського авіалайнера, з’явилися на виїзну сесію шотландського суду в Нідерландах.
Успіхи національно-визвольного руху в Індокитаї, а також загальне падіння престижу Франції активно вилинули на розгортання алжирського національно-визвольного руху. У 1949 р. в Каїрі було створено штаб національно-патріотичного руху. Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда Бен-Белли підтримував дружні стосунки з арабськими прокомуністичними організаціями. У 1954 р. алжирські патріотичні сили створили Фронт національного визволення, який також очолив Ахмед Бен-Белла, уряд Єгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Силам повстанців протистояли 30 тис. солдат та жандармів, розквартированих у країні, важливим був і той момент, що саме в Алжирі, а Сідді-бель-Аббес, знаходилася штаб-квартира Іноземного легіону. Європейські колоністи становили 11% населення Алжиру і займали ключові посади в його господарстві. Алжир вважався частиною національної території Франції, тому більшість європейських поселенців не допускали навіть думки про його незалежність.
Антифранцузьке збройне повстання почалося в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1954 р., одразу в кількох районах країни. Повстанці атакували військові та поліцейські казарми, а також здійснили напади на білих колоністів. На думку радикальних діячів ФНВ, необхідно було "пролити таке море крові, якого б уже нічим не можна було засипати". У зв'язку з такою агресивною позицією арабів, а також тим, що більшість французів сприймала Алжир як невід'ємну частину Франції, війна швидко набрала винятково жорстоких форм. У багатьох випадках французи вбивали не лише озброєних повстанців, але й підозрюване в співпраці з ними мирне населення. До 1960 р. алжирці втратили лише вбитими близько 250 тис. осіб. У свою чергу, повстанці відповідали не менш кривавими акціями проти французького населення країни.
У 1955 р, бажаючи ліквідувати бази повстанського руху французи почали створювати в сільській місцевості "смуги ізоляції". З цих районів виселяли все населення, нищили розташовані там криниці й іншу соціальну інфраструктуру. Для припинення поставок зброї з Тунісу вздовж кордону французи збудували 300-кілометрову систему контрольних та оборонних споруд під назвою “лінія Моріса”. На вимогу генерал-губернатора Алжиру Жака Сустеля кількість задіяних до антипарти-занських дій військ була збільшена до 225 тис. солдат та офіцерів. Ефективним виявилося організоване за допомогою вертольотів патрулювання охоплених повстанням районів. Зазнавши поразки в сільській місцевості, алжирські повстанці вдалися до нової тактики "війни в місті". Головним форпостом ФНВ стала Казба — арабські квартали столиці країни. Повстанці розпочали "бомбову війну", влаштовуючи вибухи в кав'ярнях, трамваях і кінотеатрах. Просто на вулиці траплялися напади на колоністів та запідозрених у співпраці з ними арабів.
Незважаючи на великі фінансові видатки, з якими було пов'язано продовження війни, метрополія не мала наміру відмовлятися від свого володіння, особливо після відкриття 1956 р. у Сахарі нафтових родовищ. Але попри постійну тактичну перевагу, французькі війська в Алжирі зустрілися з невдачами стратегічного характеру. Як і під час "брудної війни" в Індокитаї, в метрополії піднялася хвиля громадського осуду війни та методів її ведення. Щоб захиститися від звинувачень, військові вдавалися до розпачливих пропагандистських кроків. Бажаючи продемонструвати журналістам відсутність довготривалих наслідків тортур електричним струмом, що були основним методом допиту полонених партизанів, генерал Массю, а згодом і численні офіцери його дивізії добровільно піддавали себе аналогічним тортурам. Однак ця акція викликала ще більшу критику армії, особливо із середовища лівоорієнтованої інтелігенції. Вельми негативного розголосу війна набрала на міжнародній арені. США були незадоволені перекиданням до Африки значних контингентів французьких військ, що послаблювало стратегічні тили НАТО. З постійними протестами проти французької політики в Алжирі виступали арабські та азійські країни, лише з великими труднощами Франції вдалося уникнути винесення Генеральною Асамблеєю ООН рішення, яке б засуджувало алжирську війну.
Побоюючись державного перевороту, президент Французької республіки Рене Коті у травні 1958 р. звернувся до генерала Шарля де Голля з пропозицією очолити країну й своїм авторитетом покласти край міжфранцузьким уособицям. Прихильники війни за Алжир до переможного кінця з надією сприйняли прихід до влади Ш. де Голля, однак уже під час першого свого візиту до колонії па початку червня 1958 р. генерал висловився за зрівняння в правах усіх мешканців країни, незалежно від їхнього расового чи етнічного походження, і проведення конституційного референдуму. На референдумі, що відбувся 28 жовтня 1958 р., більшість населення колонії проголосувала за план збереження Алжиру в складі Франції з одночасним розширенням прав місцевого населення. Французький уряд запропонував широкомасштабний план економічної розбудови Алжиру, зокрема, передбачалася передача значних земельних угідь арабам, будівництво житла та створення робочих місць.
Переживши еволюцію своїх поглядів, Ш. де Голль наприкінці 1959 р. схилився до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представникам корінного населення. 29 січня 1960 р. він підтвердив право Алжиру на самовизначення, а в червні того ж року розпочав франко-алжирські переговори. Через дискусійні питання щодо визначення майбутнього статусу колишньої колонії 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського питання. За незалежність висловилися понад 65% учасників опитування в Алжирі та 75% - у самій Франції. Дізнавшись про результати референдуму, незадоволені офіцери французької армії створили Організацію секретної армії, яка здійснила 21 квітня 1961 р. спробу державного перевороту в Алжирі. На заклик генералів-бунтівників відгукнулося лише кілька підрозділів парашутистів та частина Іноземного легіону. "Заколот генералів" вороже зустріли солдати строкової служби, які відмовилися приєднатися до збунтованих елітних спецпідрозділів. Перекинувши з метрополії до Алжиру свіжі підкріплення, після триденних боїв уряд придушив заколот. Було заарештовано більшість причетних до змови генералів, а ОАС, у свою чергу, організувала у наступні роки 13 замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали персонально відповідальним за втрату Францією Алжиру.
Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності розпочалися а Евіані 18 травня 1961 р. Через постійні суперечки їх було перервано. Після тривалої перерви 18 березня 1962 р. сторони підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі 1 липня того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На референдумі 90% учасників проголосувало за відокремлення від Франції, але водночас Алжир погодився на трирічний перехідний період, упродовж якого Париж зберігав на його території свій військовий контингент, колоністи отримували подвійне громадянство з правом подальшого вибору між французьким та алжирським, французи фінансували економічні програми відбудови країни. Важливим був пункт про спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі.
25 вересня 1962 р. Установчі збори проголосили створення Алжирської Народної Демократичної Республіки (площа – 2,4 млн. кв. км, населення – 31 млн. чол. на 2000 р.), нова держава з перших днів свого існування стала на шлях радикальних реформ. ФНВ взяв курс на побудову “соціалізму в рамках національних цінностей та ісламу”, нова влада здійснила аграрну реформу, в ході котрої селяни за незначний викуп і при умові вступу в кооператив отримували конфісковану землю. Націоналізація нафтових і газових родовищ певною мірою стабілізувала економіку країни, у відносно короткий термін були створені основи сучасної індустрії.
Але вже наприкінці 70-х рр. 5-річні плани з настановою на індустріалізацію країни виявили неефективність державної економіки, котра до певного часу гасилася прибутками від нафти. Кооперативи та інші форми колективної праці на селі також стали нерентабельними, після евакуації 800 тис. колоністів самодостатній у продовольчому відношенні Алжир став задовольняти свої потреби у продукції сільського господарства лише на 30 %. З кінця 80-х рр. керівництво АНДР приступило до переведення господарства на рейки ринкової економіки, були зняті обмеження на іноземні інвестиції, включно з вивезенням прибутків, прийнято рішення про допущення іноземного капіталу у нафтогазову промисловість. У результаті здійснення у 1988 р. чергової аграрної реформи державні господарства соціалістичного типу були розпущені, а на їхній основі створено бл. 22 тис. дрібних кооперативів, частина земель була передана одноосібникам. Після прийняття у лютому 1989 р. нової конституції країни, що дозволяла багатопартійність, Алжир зіткнувся з фундаменталістською загрозою, коли на дострокових парламентських виборах у грудні 1991 р. перемогу здобув Ісламський фронт порятунку. Але військові анулювали результати виборів, заборонили ІФП, запровадили в країні надзвичайний стан і розгорнули бойові операції проти фундаменталістів, ті відповіли масовим терором. Лише в січні 2000 р. “Армія ісламського порятунку”, збройне крило ІФП, заявила про саморозпуск.
Дещо інакше розвивався національно-визвольний рух у сусідньому з Алжиром Тунісі (163,6 тис. кв. км, населення – 9,5 млн. чол. на 2000 р.). Після закінчення Другої світової війни французи розпочали в Тунісі обмежені реформи, бажаючи залучити до управління протекторатом лояльні до метрополії сили. У вересні 1945 р. було відмінено попередню цензуру преси, проведено вибори до французького парламенту, а через два роки створено Раду міністрів, що отримала частину повноважень колишньої колоніальної адміністрації.
Але скликаний з ініціативи головної патріотичної партії “Нового Дестуру” (ств. 1934 р.) 23 серпня 1946 р. Національний конгрес прийняв декларацію незалежності, в якій проголосив "невід'ємне право туніського народу здобути недоторкану незалежність" й одразу ж після цього був розігнаний поліцією. Наступний етап національно-визвольного руху в Тунісі почався після того, як у вересні 1949 р. до країни повернувся з еміграції Xабіб Бургіба. За його ініціативою "Новий Дестур" пішов на переговори з французьким урядом, відмовившись від вимог негайного проголошення незалежності. У квітні 1950 р. X. Бургіба висунув програму "почесного компромісу", згідно з якою в рамках протекторату мала бути здійснена низка реформ, спрямованих на розширення внутрішньої автономії та арабізації адміністративного апарату країни. Однак Париж швидко відмовився від попередніх домовленостей і припинив переговори, підтвердивши спеціальною нотою 15 грудня 1951 р. своє бажання зберегти недоторканим режим протекторату в Тунісі.
Після розриву переговорного процесу в Тунісі почалося формування збройного підпілля, "Новий Дестур" відмовився від політики "почесного компромісу" й закликав народ до активної боротьби. Було створено партизанську Армію національного визволення. Незалежні арабські та азійські країни звернулися 14 квітня 1952 р. до Ради Безпеки ООН з вимогою примусити Францію надати Тунісу внутрішню автономію та визначити чіткий графік етапів надання повної незалежності. Франція відмовилася від обговорення цього питання, а у відповідь на терористичні акти Армії національного визволення європейські колоністи створили власну підпільну бойову організацію "Червона рука".
Через постійне погіршення ситуації в протектораті 31 липня 1954 р. французький уряд погодився на встановлення нових параметрів дипломатичних стосунків а Тунісом, оскільки до уряду країни було запрошено представників "Нового Дестуру", 9 грудня 1954 р. Армія національного визволення оголосила про припинення збройної боротьби. Після швидких переговорів 3 червня 1955 р. було укладено угоду про надання протекторату широкої внутрішньої автономії. Туніс став автономною державою з внутрішнім суверенітетом. Франція зберігала в своєму віданні питання зовнішніх відносин та оборони. Переговори продовжилися на початку 1956 р. і завершилися 20 березня 1956 р. (День незалежності) підписанням угоди про повну самостійність Тунісу. Через 7 років Франція евакуювала свою військово-морську базу з Бізерти.
Протягом усього періоду незалежності для внутрішньополітичного розвитку Туніської Республіки був властивий високий ступінь стабільності, що забезпечувався монополією на владу “Нового Дестуру”, який з 1964 р. називався Соціалістичною дестурівською партією, а з 1988 р. – Демократичним конституційним об’єднанням. Влада і президент (з 1987 р.) Зін аль-Абідін Бен Алі продовжують проводити політику “дозованої демократії”, діалогу з опозиційними партіями, залишаючи за ДКО виключне право на проведення демократичних перетворень. Виступи ісламської опозиції, очолюваної фундаменталістською партією “Нахда”, на поч. 90-х рр. були жорстко придушені, влітку 1992 р. на політичних процесах фундаменталісти отримали суворі вироки. Туніс посідає провідні позиції у “третьому світі” за рівнем комп’ютеризації, традиційно виступає експортером не лише кваліфікованої робочої сили, але лікарів, інженерів, викладачів у арабські й африканські країни.
Французька колоніальна адміністрація в Марокко (446,5 тис. кв. км, населення – 30 млн. чол. на 2000 р.) не могла не зважати на зміни, що сталися в протектораті під час Другої світової війни. У червні 1945 р. під час зустрічі в Парижі з Ш. де Голлем марокканський султан запропонував укласти між Францією та Марокко угоду, що базувалася на рівноправності сторін. Погодившись у принципі з такою пропозицією, французький лідер пообіцяв вирішити питання в майбутньому. З огляду на посилення очоленого Партією незалежності (“Істікляль”) національно-патріотичного руху французи змушені були провести ряд реформ.
Але незадоволені повільними темпами та обмеженим характером реформ лідери національно-патріотичного руху організували в квітні 1947 р. хвилю потужних демонстрацій, що охопила головні міста країни. У наступному році тривалі антиурядові виступи відбулися в портових містах, де марокканські докери відмовлялися вантажити призначені для відправки в Індокитай зброю та спорядження. Султан Мохаммед Бен-Юсуф 3 жовтня 1950 р. звернувся до французького уряду з меморандумом, у якому запропонував обговорити перспективи франко-марокканських відносин. Але, відмовляючись вирішувати марокканську проблему комплексно, французи погоджувалися лише на окремі другорядні реформи. Під тиском французьких військ, що оточили султанську резиденцію, правитель Марокко підписав документи, якими засудив патріотичний антифранцузький рух і відмовився від більшої частини своїх попередніх вимог. Через 3 роки він був усунутий від влади і висланий на Мадагаскар.
Новим султаном було негайно проголошено Мохаммеда Мулая Бен-Арафу, що користувався авторитетом, проте не брав жодної участі в політичному житті країни. Використавши незадоволення народу втручанням французів у династичні справи країни, "Істікляль" закликав до збройного опору. Не маючи змоги вести відкриту війну з колоніальною адміністрацією, бойовики вдалися до тактики індивідуального терору. Французи арештували близько 20 тис. осіб, але не змогли опанувати ситуацію, лише з серпня 1953 р. по липень 1954 р. марокканські партизани вчинили 355 збройних нападів та 390 актів саботажу. Восени 1955 р. на допомогу марокканським партизанам почали прибувати підрозділи створеної в Алжирі Визвольної армії Магрибу. Ситуацію вдалося нормалізувати лише після повернення колишнього султана із заслання, 5 листопада 1955 р. французький уряд офіційно визнав Бен-Юсуфа законним правителем Марокко, а наступного дня Франція погодилася визнати незалежність колишнього протекторату. Після двосторонніх переговорів повномасштабну міждержавну угоду, що підтвердила визнання Францією незалежності Марокко, було підписано 2 березня 1956 р. Іспанія визнала марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У серпні 1957 р, султан Мохаммед Бен-Юсуф прийняв титул короля під іменем Мохаммеда V.
Таким чином, упродовж другої половини 50-х - на початку 60-х рр. усі країни Північної Африки звільнилися від колоніальної залежності. Незважаючи на конфлікти з Францією, якими супроводжувався цей процес, Туніс, Марокко й навіть Алжир зберегли нормальні стосунки з колишньою метрополією. Об'єднана з трьох колись незалежних частин Лівія нав'язала тісні стосунки з Великою Британією та США. Водночас країни Північної Африки почали відігравати самостійну роль у русі міжарабської солідарності та міжнародному русі неприєднання.
На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці було лише три незалежні держави: Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканський Союз. У центральній та західній частині Африки розташовувалися французькі, британські, бельгійські та іспанські колонії. Першою серед європейських країн вирішила відмовитися від своїх африканських колоніальних володінь Франція. Бідні природними ресурсами французькі колонії південніше Сахари не становили для метрополії великої цінності, тому Париж добровільно погодився надати їм незалежність. За прийнятою Францією в жовтні 1946 р. конституцією всі колишні колонії "чорної Африки" отримали статус заморських територій. Мешканці африканських володінь дістали французьке громадянство і право обирати депутатів до парламенту метрополії. Але, незважаючи на лібералізацію колоніального режиму, в багатьох французьких володіннях відбулися національно-визвольні виступи. У 1947 р. почалося повстання мальгашів на Мадагаскарі, яке з великими труднощами вдалося придушити лише регулярній французькій армії.
Процес остаточної ліквідації французької колоніальної системи в регіоні розпочався у 1958 р., коли на місці Французьких Екваторіальної й Західної Африк було створено 11 автономних напівдержавних утворень, що увійшли до складу Французького Союзу. Кожна з країн-членів співдружності отримала широкі повноваження у сфері внутрішньої політики, залишивши у віданні Парижа питання оборони, зовнішньої політики, контролю над фінансовою сферою та видобутком стратегічної сировини. Серед колишніх французьких колоній лише Гвінея (246 тис. кв. км, населення – 7,5 млн. чол. на 2000 р.), згідно з результатами проведеного там референдуму, 28 жовтня 1958 р. отримала повну незалежність.
Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція надала повну незалежність решті своїх колишніх африканських володінь: Мавританії, Малі, Чаду, Нігеру, Сенегалу, Берегу Слонової Кістки (з 1986 р. - Кот-д'Івуар), Верхній Вольті (з 1984 р. - Буркіна-Фасо), Дагомеї (з 1975 р. - Бенін), Центральноафриканській Республіці, Габону та Конго (Браззавіль). Тоді ж незалежність отримали Мадагаскар і Того а також французький Східний Камерун. У 70-х рр. самостійними стали останні французькі колонії: Коморські острови в 1975 р. і Джібуті в 1977 р. Франція зберегла на території частини своїх колишніх колоній військові бази й у наступні роки неодноразово брала участь у вирішенні етнічних та міжнародних конфліктів на континенті.
Дещо складніше деколонізаційні процеси проходили в британських колоніях Тропічної Африки. Лондон дотримувався чіткої схеми поступової передачі влади в колоніях спочатку органам автономного самоуправління, а згодом і повністю незалежним національним урядам. Першою серед британських колоній 6 березня 1957 р. незалежність отримав Золотий Берег, що, об'єднавшись у тому ж році з контрольованим адміністрацією ООН Британським Того, проголосив незалежність як Республіка Гана (238,5 млн. кв. км, населення – 19,5 млн. чол. на 2000 р.). Керівником країни став відомий діяч визвольного руху, колишній політв'язень, католицький учитель Кваме Нкрума. Очолювана ним Народна партія конвенту проголосила курс на ліквідацію наслідків колоніалізму, усунення віджилих напівфеодальних відносин, модернізацію економіки країни шляхом переважного розвитку державного сектору. Але більшість гігантських індустріальних проектів, якими захоплювався К.Нкрума, виявилися збитковими, а в першій половині 60-х рр. у Гані загострилася фінансово-економічна криза, спричинена зниженням світових цін на какао-боби. В умовах наростаючої соціальної напруги 24 лютого 1966 р. К.Нкрума був усунений від влади військовими.
У багатій природними ресурсами Нігерії (924 тис. кв. км, населення – 123 млн. чол. на 2000 р.), яку Лондон уважав найціннішою серед своїх африканських володінь, англійці поводилися винятково обережно. У 1954 р. у країні запроваджено часткове самоуправління на федеративній основі, а 1 жовтня 1960 р. уся повнота влади мирним шляхом була передана представникам місцевого населення. Нігерія залишилася членом Британської Співдружності, її першим президентом став Нанді Азіківе. Упродовж 1963-1966 рр. незалежність отримали: Сьєрра-Леоне, Уганда, Гамбія, Танганьїка та Занзібар, Замбія і Ботсвана. Після кривавого етнічного конфлікту між арабською меншиною та чорною більшістю Танганьїка та Занзібар об'єдналися у вересні 1964 р. в республіку Танзанія.
Єдиною країною серед британських колоній, в якій активно діяв збройний незалежницький рух, була Кенія (583 тис. кв. км, населення – 30 млн. чол. на 2000 р.). У 1947 р. колишній службовець колоніальної адміністрації Джомо Кеніата заснував там "Спілку африканської Кенії", що оголосила своєю метою здобуття повної незалежності. Поряд із національно-визвольними гаслами, Дж.Кеніата проголошував ідеї боротьби з проникненням до Африки християнських впливів, а стрижнем його соціальної програми був заклик повернути африканцям найкращі землі країни, що знаходилися в руках білих, арабів та індійців. У тісному порозумінні зі "Спілкою африканської Кенії'' діяла таємна організація племені кікую під назвою "мау-мау". Після того, як у жовтні 1952 р. англійці спробували заарештувати лідерів спілки та руху "мау-мау", в Кенії почалося національне повстання. Бойові дії проти партизанів та підпільників з різною інтенсивністю тривали до 1959 р., лише перекинувши до цієї колонії значні військові сили, Британія змогла придушити збройні виступи. На той час кількість жертв партизанської війни сягнула 10 тис. осіб.
Зважаючи на безперспективність дальшої збройної боротьби, частина місцевих лідерів націоналістичного руху пішла на переговори з Лондоном. У ході тривалих консультацій було досягнуто угоди про мирну передачу влади місцевому населенню й створено нову незалежницьку партію "Національна спілка африканців Кенії" (КАНУ), що здобула перемогу на парламентських виборах 1961 р. Після того, як на наступних виборах у травні 1963 р. КАНУ підтримало 75% виборців, 12 грудня Кенія проголосила незалежність. Дж.Кеніата став її першим прем'єр-міністром, а згодом і президентом (до смерті у 1978 р.).
Трагічно розвивалися події в колишній бельгійській колонії Конго (Леопольдвіль). Влада місцевим представникам там була передана 30 червня 1960 р., заледве після піврічного перехідного періоду. Надзвичайно строката в етнічному плані країна виявилася цілковито неготовою до самостійного державного існування. Президент країни Жозеф Касавубу не користувався авторитетом серед більшості населення, яке з підозрінням ставилося до його прозахідних симпатій. Реальні важелі влади потрапили до рук прем'єр-міністра Патріса Лумумби, який, спираючись на племена баконго та батателе, дотримувався виразно прорадянської орієнтації. Уже після кількох тижнів правління уряд П.Лумумби зіткнувся із серйозними проблемами. У країні бракувало національних кадрів, політичні партії га угрупування ворогували між собою, почалися сутички на етнічному фунті. Після того, як 5 липня 1960 р. з ультранаціоналістичними гаслами повстали солдати столичного гарнізону, з Конго почали масово виїжджати європейці.
Найбагатша природними ресурсами провінція країни Катанга 11 липня 1960 р. оголосила незалежність, її лідер Моїс Чомбе зумів забезпечити собі таємну підтримку західних власників копалень, то знаходилися на території провінції, й за допомогою білих найманців швидко створити сильну армію. У громадянській війні, яка розгорілася в країні, політичні суперечки переплелися з традиційною племінною ворожнечею. Через неодноразові акти геноциду, що здійснювалися обома з воюючих сторін, до Конго було введено спочатку бельгійські війська, а згодом і міжнародні сили ООН.
Після того, як П.Лумумба звернувся за прямою допомогою до СРСР, серед його прихильників стався розкол. Очолені міністром оборони Жозефом Мобуту заколотники арештували П. Лумумбу та вислали його літаком у. Катангу, де він 17 січня 1961 р. був убитий. Смерть лідера країни не припинила громадянської війни, що з різною інтенсивністю тривала до 1965 р., єдність країни було відновлено лише завдяки втручанню в конфлікт військ ООН. У кінцевому результаті у листопаді 1965 р. влада опинилася в руках військового диктатора Мобуту, який змінив своє європейське ім'я на африканське Сесе Секо. У країні було проведено "африканізацію", що полягала, зокрема, в зміні всіх даних європейцями географічних назв на місцеві, а в 1971 р. Конго змінило назву на Заїр (з 1998 р. – Демократична Республіка Конго, площа – 2345 тис. кв. км, населення – 52 млн. чол.).
У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії Фернандо-По та Ріо-Муні, які, об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. У Західній Сахарі, де з 1972 р. вівся видобуток фосфатів, процес деколонізації затягнувся до листопада 1975 р., коли Іспанія оголосила про передачу цієї території під спільне управління Мавританії та Марокко, проте через 4 роки Мавританія відмовилася від наданих їй прав. 27 лютого 1976 р., за день до остаточного припинення іспанської присутності у Західній Сахарі ліворадикальний Народний фронт визволення Сегіет-ель-Хамра і Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРІО) проголосив незалежну Сахарську Арабську Демократичну Республіку (нині визнана більш як 70-ма державами). Отримавши підтримку від Алжиру, незадоволеного посиленням свого західного сусіда, ПОЛІСАРІО розпочав партизанську війну проти марокканських військ. З перемінним успіхом боротьба тривала до вересня 1991 р., коли було підписано перемир'я. Але процес підготовки передбаченого РБ ООН референдуму щодо самовизначення населення Західної Сахари й ідентифікації його потенційних учасників суттєво не просунувся, передусім у результаті розбіжностей сторін стосовно критеріїв, на підставі котрих має здійснюватися реєстрація цієї категорії осіб.
Останньою з європейських держав, що на поч. 70-х рр. зберігала африканські колонії, була Португалія, проводила активну колонізаційну політику, переселивши до своїх африканських володінь лише у повоєнний період 400 тис. осіб. Першим національно-визвольним рухом у португальських колоніальних володіннях став створений 1956 р. Народний рух визволення Анголи (МПЛА), очолений Аугустіньо Нето, що перебував під сильним впливом марксистської ідеології. У 1961 р. було створено Народний союз Анголи, на основі якого 1962 р. виник прокитайський Народний фронт визволення Анголи (ФНЛА). У 1966 р. через ідеологічні суперечки з ФНЛА вийшла група Жонаса Савімбі, який утворив прозахідний Народний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА). З 1964 р. проти португальського панування боровся марксистський Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО).
Але, незважаючи на активну партизанську боротьбу незалежницьких патріотичних рухів, влада в португальських колоніях була передана представникам місцевого населення лише після того, як у квітні 1974 р. у результаті безкровної "революції гвоздик" у метрополії від влади було усунуто диктаторський режим Марцелло Каетано. У 1974 р. Португалія визнала незалежність Гвінеї-Бісау, в якій на той час очолювані Амілкаром Кабралом партизани вже встановили контроль над більшою частиною країни. Роком пізніше Португалія надала незалежність Анголи, Мозамбіку, Островам Зеленого мису та Островам Сан-Томе і Прінсіпі.
Хоча 31 січня 1975 р. влада в Анголі була передана уряду, до якого ввійшли представники МПЛА, ФНЛА та УН1ТА, коаліція виявилася винятково нестійкою, і вже в липні почалася урядова криза, а згодом і громадянська війна. Політичний хаос змусив колишню метрополію евакуювати з країни близько 300 тис. білих португальців, котрі, як правило, займали відповідальні технічні посади, після чого більшість промислового сектора Анголи зазнала паралічу. Серед сторін ангольського конфлікту ініціативу відразу ж захопила МПЛА, яка, контролюючи столицю, проголосила створення Народної Республіки Ангола (1247 тис. кв. км, населення – 10 млн. чол. на 2000 р.) на чолі з президентом А. Нето. Під час збройного конфлікту з конкуруючими політичними силами МПЛА користувалися великими поставками зброї та допомогою кубинських військових. На кінець 1975 р. Ф.Кастро вислав до Анголи 15 тис. солдат, відібраних за кольором шкіри, крім того, у Анголі воювало понад 1000 військових радників із СРСР.
Незважаючи на військово-технічну допомогу з боку США та ПАР, ФНЛА й УНІТА терпіли поразку за поразкою, невелика територія на крайньому південному сході Анголи залишилася під контролем УНІТА лише завдяки постійній повітряній підтримці ВПС ПАР та участі південноафриканських командос у боях з урядовими військами та кубинцями. Допомога антикомуністичному руху в Анголі суттєво збільшилася після приходу до влади в США адміністрації Р.Рейгана. Найжорстокіші бої відбувалися в 1987-1988 рр., однак урядовим військам так і не вдалося знищити збройної опозиції, й після згортання програм допомоги від СРСР Луанда змушена була піти на переговори. У грудні 1988 р. почалася евакуація кубинських військ, яка остаточно закінчилася через 3 роки. За посередництвом США та СРСР 31 травня 1991 р. в Лісабоні президент Анголи Жозе Едуарду душ Сантуш і лідер УНІТА Жонас Савімбі підписали угоду про припинення громадянської війни та проведення вільних виборів, які відбулися у вересні наступного року під наглядом представників ООН. Цілком неочікувано на виборах перемогла МПЛА. Не визнавши їхнього результату, Ж.Савімбі продовжив партизанську боротьбу, однак, позбавлений підтримки з боку США та ПАР, не зміг претендувати на колишній вплив.
Аналогічним чином розвивалася політична ситуація в Мозамбіку (801,5 тис. кв. км, населення – 19 млн. чол.), який проголосив незалежність 25 червня 1975 р. Оскільки до влади в країні прийшла група, очолена відомим своєю марксистською риторикою Саморою Машелом, уже з перших днів незалежності з країни почали виїжджати білі колоністи. Унаслідок відсутності національних кадрів зупинилася частина підприємств, скоротилася площа оброблюваних плантацій, припинили роботу комунальні служби. Додаткового удару економіці країни завдали проведена форсованими темпами непродумана націоналізація, спроби колективізації та політичні репресії. Уже на початку 1976 р. у Мозамбіку почався голод.
Того ж року завдяки значній допомозі та підтримці Родезії на території Мозамбіку було створено Народний рух опору Мозамбіку (РЕНАМО). З часом до підтримки РЕНАМО підключилася ПАР, яка за його допомогою знищувала створені на мозамбіцькій території Африканським національним конгресом (АНК) бази. Великих збитків зазнав Мозамбік через заборону на працю мозамбіцьких шахтарів, накладену урядом ПАР. Під тиском економічних важелів у 1984 р. уряд Мозамбіку змушений був заборонити існування на своїй території тренувальних таборів АНК, а ПАР, у свою чергу припинила допомогу РЕНАМО. Зважаючи на постійні економічні невдачі, уряд Мозамбіку все більше віддалявся від соціалістичної моделі суспільного устрою радянського зразка.
Поворотним моментом в історії країни став 1986 р., коли в результаті авіакатастрофи загинув С. Машел, новий президент Жоакім Альберто Чіссано нормалізував стосунки з ПАР і розпочав мирні переговори з опозицією. Підписання мирної угоди в Римі за ангольською схемою 4 жовтня 1992 р. було прискорене розпадом СРСР. На проведених двома роками пізніше під наглядом ООН виборах з мінімальною перевагою перемогли представники ФРЕЛІМО, але партизанська війна не відновилася.
Останньою колонією Південної Африки, яка тримала незалежність, була Намібія (до 1966 р. — Південно-Західна Африка, 825,5 тис. кв. км, 1,8 млн. чол. на 2000 р.). За рішенням Ліги Націй, з 1920 р. Намібія знаходилася під управлінням ПАС, але після Другої світової війни, незважаючи на неодноразові вимоги ООН та накладені за їхнє невиконання санкції, ПАС відмовився передати цю колонію під міжнародне управління. З 1960 р. в Намібії діяла підпільна прокомуністична Організація народу Південно-Західної Африки (СВАПО), очолена Семом Нуйомою. У 1966 р. СВАПО розпочала проти південноафриканських колонізаторів партизанську війну, проте навіть попри допомогу Анголи, яку рух отримував з 1975 р., не змогла добитися більших успіхів. Лише у зв'язку з міжнародним тиском та економічною кризою в ПАР, що змусили Преторію скорочувати військові видатки, колонізатори змушені були піти на переговори. У 1988 р. в Женеві представники патріотичних сил та ПАР підписали угоду про поетапне виведення південноафриканських військ із Намібії. У наступному році в країні відбулися вибори, на яких перемогу здобули прихильники СВАПО. 21 березня 1990 р. Намібія проголосила незалежність.
У 70-х роках на півночі Східної Африки ("Африканському розі") відбулася низка кривавих міждержавних та внутрішніх конфліктів. Найбільшим джерелом напруження в регіоні була перманентна політична криза в Ефіопії. Ще в 1961 р. християнська більшість країни зіткнулася з відцентровим сепаратистський рухом у заселеній переважно мусульманами приморській провінції Еритреї. За рішенням ООН ця територія упродовж 1952-1961 рр. знаходилася під управлінням Аддис-Абеби, а згодом була Ефіопією анексована. Тоді ж усе чіткіше почав вимальовуватися конфлікт Ефіопії із Сомалі, яке вимагало передачі населеної мусульманами прикордонної провінції Огаден.
Незадоволені постійними поразками в боротьбі з еритрейськими партизанами, ефіопські військові 12 вересня 1974 р. вчинили державний переворот, усунувши від влади перестарілого імператора Хайле Селассіє. Повсталі створили Координаційний комітет збройних сил (ДЕРГ), що складався із 120 полковників та генералів. Однак новостворений революційний уряд виявився нестійким. У ході жорстокої боротьби за владу із середовища заколотників висунувся полковник Менгісту Хайле Маріам, який 2 лютого 1977 р. здійснив наступний переворот і, одноосібно очоливши уряд, наказав розстріляти своїх політичних противників прозахідної орієнтації. У травні 1977 р. М.X.Маріам уклав угоду про дружбу та співробітництво з СРСР, після чого розпочав соціальні реформи радянського зразка. Унаслідок цих подій СРСР припинив допомогу еритрейцям та Сомалі й переорієнтувався на підтримку Аддис-Абеби, що стала його вірним союзником у регіоні.
Уважаючи, що Ефіопія є достатньо ослаблена державними переворотами, улітку 1977 р. Сомалі зробило спробу силою повернути собі Огаден. Ситуація для Ефіопії ускладнилася тим, що в цей же час підтримані Суданом та Саудівською Аравією еритрейці майже повністю витіснили урядові війська зі своєї території та блокували оточені в портах на Червоному морі ефіопські гарнізони. Несподіванкою для уряду стала поява власного сепаратистського руху в провінції, заселеній народом тигре. Головною причиною незадоволення федеральним урядом була катастрофічна ситуація із забезпеченням населення продуктами. Ефіопський марксистський режим утримався при владі завдяки допомозі з боку СРСР зброєю та прибуттю до країни 17-тисячного контингенту кубинських військ. Восени 1977 р. Аддис-Абеба отримала 400 танків, 28 реактивних літаків, зенітні системи та іншу військову техніку на загальну суму 1 млрд. доларів. У лютому 1978р. за підтримки пілотованої радянськими льотчиками авіації та за участі кубинців ефіопська армія звільнила Огаден, а роком пізніше повернула контроль над провінціями Тигре та Еритреєю.
Військові перемоги викликали ейфорію у керівництва Ефіопії, яке одразу ж після закінчення бойових дій взялося за економічні та соціальні реформи. Було націоналізовано промисловість, а в сільській місцевості проведено поголовну колективізацію. Неефективне господарювання, яке збіглося в часі з надзвичайною засухою, призвело в 1984-1985 рр. до страшного голоду, в результаті якого померло понад мільйон осіб, у 1988 р. відновився активний партизанський рух в Еритреї та Тигре. Ситуація уряду стала безнадійною після виведення з країни в 1989 р. кубинських військ та припинення радянської військової допомоги. На півдні Ефіопії проти центрального уряду повстав народ оромо. На. кінець 1989 р. урядові війська контролювали лише центральну частину Ефіопії. Унаслідок досягнутих на переговорах у Лондоні домовленостей полковник М.X.Маріам 21 травня 1991 р. зрікся влади і виїхав у Зімбабве, а Аддис-Абебу зайняли підрозділи тигре. Тимчасовим лідером Ефіопії (1127 тис. кв. км, населення – 64 млн. чол.) став лідер Революційно-демократичного фронту ефіопських народів Мелес Зенауі (з серпня 1995 р. – прем’єр-міністр Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія). 24 травня 1993 р. Еритрея (121 тис. кв. км, населення – 4 млн. чол. на 2000 р.) проголосила незалежність.
Найбільшим етнічним конфліктом постколоніальної Африки стала громадянська війна в одній із найбагатших та найбільш населених країн континенту Нігерії. Після мирного здобуття 1 жовтня 1960 р. нею незалежності у країні почався період політичної нестабільності. У Нігерії, де проживало майже 200 різних народів, етнічні проблеми наклалися на релігійні та соціальні. Серед найбільших народів країни три – фульбе, йоруба та хауса - сповідують мусульманство, а представники четвертого - ібо - є в основному християнами-католиками. Упродовж 1962-1966 рр. у Нігерії відбулося три військові перевороти, економіка країни майже повністю розвалилася, почався політичний хаос. Голова уряду Нігерії начальник штабу армії підполковник Якубу Говон лише номінально зберігав контроль над територією країни, яка все більше перетворювалася в конгломерат заселених різними етнічними групами територій.
У відповідь на переслідування ібо з боку етнічних груп фульбе, йоруба та хауса, підполковник Одумегву Оджукву оголосив 30 травня 1967 р. незалежність заселених цим народом південно-східних територій країни. Проголошена держава отримала назву Біафра і навіть була визнана Танзанією, Габоном, Кот-д'Івуаром, Замбією та Гаїті. У свою чергу, нігерійський уряд підтримували СРСР, США та Велика Британія. Запросивши військових найманців з цілого світу й таємно купуючи зброю у Франції та Португалії, незалежна Біафра оборонялася до січня 1970 р. Просування нігерійських федеральних урядових військ углиб Біафри супроводжувалося геноцидом народу ібо, загальні втрати якого оцінюються в понад мільйон жертв. Але після перемоги глава Нігерії Я.Говон зробив усе від нього залежне, щоб уникнути етнічної помсти і якнайшвидше залікувати завдані війною рани.
Іншим трагічним моментом в історії сучасної Африки став етнічний конфлікт між тутсі-скотарями та хуту-землеробами в Руанді (26,3 тис. кв. км, населення - 7,2 млн. чол. на 2000 р.), коріння котрого сягало доколоніальних часів. Локальні етнічні зіткнення, що відбувалися в 1954 і 1959 рр., набули особливої сили після проголошення 1962 р. незалежності колишніх бельгійських колоній Руанди та Бурунді (27,8 тис. кв. км, населення – 6 млн. чол. на 2000 р.). У цих країнах протягом 12-ти років тривали етнічні чистки, під час яких хуту вигнали з Руанди значну частину тутсі й організували масове знищення представників цієї народності. Внаслідок такого геноциду й опору тутсі лише протягом 1993 – червня 1994 рр. загинуло більше 1,5 млн. чол.
У відповідь на звірства міліції хуту в Руанді, тутсі-емігранти, спираючись на підтримку Уганди, влітку 1994 р. розгромили армію хуту і захопили владу в цій країні, а через 2 роки формування тутсі вчинили державний переворот у Бурунді. Біля 2 млн. руандійських і бурундійських хуту втекли до східно заїрської провінції Ківу, де зберегли свою організацію й армію, створивши державу в державі. Користуючись підтримкою місцевої влади, вони розпочали підготовку до реваншу, а в якості об’єкту для помсти обрали місцевих тутсі. Щоб себе захистити, останні організували власні збройні загони і в жовтні 1996 р. підняли повстання, підтримане “Союзом демократичних сил визволення Конго” на чолі з колишнім соратником Че Гевари Лораном Кабілою.
Війська Л.Кабіли за підтримки урядів Бурунді та Руанди встановили контроль над Східним Заїром і розгорнули стрімкий наступ на столицю держави – Кіншасу. 17 травня 1997 р. вони поклали край 32-літньому авторитарному правлінню президента Мобуту, котрий знайшов притулок у Марокко й помер восени того ж року. Новий заїрський уряд отримав військово-політичну допомогу від колишніх держав “соціалістичної орієнтації” – Анголи, Зімбабве, Намібії та Республіки Конго. Л.Кабіла, який розсварився зі своїми союзниками-тутсі, проголосив курс на національну реконструкцію ДРК на основі соціально зорієнтованої ринкової економіки, а у зовнішній політиці зробив наголос на ідеях панафриканізму й континентальної солідарності. Після вбивства змовниками Л.Кабіли у березні 2001 р. ДРК очолив його син – генерал-майор Жозеф Кабіла.
Упродовж 50-б0-х рр. у ПАС відбувалися процеси, цілком протилежні за своєю суттю до загальної тенденції деколонізації. У результаті виборів 1948 р. новим керівником держави став висуванець праворадикальної Національної партії Даніель Малан, який приступив до створення системи расової сегрегації, що отримала назву апартеїд (від "апартхайд", що на мові африкаанс означає "відрубність"). Парламент країни прийняв низку законів, які, зокрема, забороняли шлюб та статеві зносини між представниками різних рас, спільне проживання та спільну господарську діяльність. Для білих та чорношкірих було визначено окремий транспорт, місця публічного користування тощо.
У 1959-1963 рр. у країні створено десятки бантустанів - територій, призначених для виключного проживання чорної більшості, що мали часткову автономію. Вони становили лише 13,7% території країни, але там проживало 68% мешканців країни, для чорношкірих працівників підприємств за межами бантустанів передбачалося право тимчасово мешкати без родин у спеціально визначених тимчасових таборах. Організаційним центром руху чорношкірої більшості країни став заснований 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК), який до кін. 50-х рр. користувався переважно мирними парламентськими методами боротьби, а його тогочасний лідер Альберт Лутулі навіть отримав у 1960 р. Нобелівську премію миру. Але, зважаючи на безуспішність мирних засобів тиску на уряд, на поч. 60-х рр. до керівництва АНК прийшла група радикалів на чолі з Нельсоном Манделою. Символічним переломним моментом в історії АНК стали події 21 березня 1960 р. в Шарпевілі, коли під час організованої поміркованим Панафриканським конгресом демонстрації поліція застрелила 69 осіб. У відповідь на ці події в ряді міст країни відбулися масові заворушення, а уряд заборонив діяльність АНК. У 1962 р. поліція заарештувала Н. Манделу, а через два роки він був засуджений до пожиттєвого ув'язнення.
Провівши серед білого населення референдум, уряд Генріха Вервурда оголосив у березні 1961 р. про вихід ПАС зі складу Британської Співдружності, а 31 травня 1961 р. проголосив повну незалежність країни під назвою — Південно-Африканської Республіки (1,22 млн. кв. км, населення – 43,5 млн. чол. на 2000 р.). Після придушення спалаху антиурядових виступів у середині 60-х рр. у ПАР почався період відносного спокою. Головні лідери опозиції змушені були емігрувати, а поліція та спеціальні служби ефективно нейтралізували спроби насильницького опору урядовій політиці апартеїду. Для того, щоб "випустити пару" національного руху, уряд ПАР удався до політики розширення автономії бантустанів, яка, втім, не змінювала загальної політичної системи країни. Унаслідок такої політики в 1974 р. в ПАР виникла організація поміркованої опозиції "Інката", керівником якої став харизматичний зулуський лідер Мангосуту Бутелезі. "Інката" оголосила про намір лояльно ставитися до існуючого уряду та діяти легальними методами. Така позиція одразу ж викликала рішучий супротив з боку лідерів АНК, що швидко призвело до кривавих зіткнень між конкуруючими партіями в боротьбі за право представляти інтереси чорної більшості країни організаціями.
Зовнішньополітичне затишшя закінчилося після проголошення біля кордонів ПАР нових незалежних держав — Анголи, Мозамбіку та Зімбабве. АНК одразу ж створила на їхній території вишкільні табори та військові бази. Поява "тилу" дозволила лідерам АНК суттєво зміцнити свою бойову організацію - "Умконто ве сізве" ("Спис народу"), що займалася саботажем на транспорті й промислових об'єктах та індивідуальним терором. Реагуючи на посилення урядових репресій проти чорношкірої більшості, ООН наклала міжнародне ембарго на торгівлю з ПАР. Намагаючись поєднувати жорстоку боротьбу спецслужб та загонів цивільної самооборони білих із політикою поступок, уряд ПАР до 1981 р. оголосив про надання незалежності чотирьом бантустанам на своїй території: Транскею, Сіскею, Бопутатсвану та Венді. Жодна із країн світу не визнали цих маріонеткових напівдержавних утворень.
У зовнішній політиці ПАР здійснювала політику жорсткої конфронтації із сусідніми країнами, на території яких розташовувалися бази АНК. Поряд із економічними санкціями, Преторія періодично вдавалася до обмежених військових акцій, висилаючи в Анголу та Мозамбік підрозділи своїх командос. Намагаючись прорвати зовнішньополітичну блокаду, уряд ПАР спробував нав'язати співпрацю з некомуністичними режимами в Заїрі та Малаві.
Усвідомлюючи безперспективність спроб постійно утримувати владу винятково насильницькими методами, починаючи з 1982 р. уряд білої меншості вдався до наступних кроків, що мали нормалізувати ситуацію в країні. Упродовж 1982-1986 рр. було ліквідовано практику "малого апартеїду", який полягав у системі побутових обмежень і викликав особливий супротив чорношкірої більшості. Тоді ж було легалізовано низку громадських організацій, які декларували лояльне ставлення до існуючого режиму, дозволено спільне членство білих і чорношкірих у політичних організаціях, а також скасовано заборону шлюбу та статевих контактів між представниками різних рас. Однак, у силі залишилася заборона, яка передбачала окреме проживання білого та кольорового населення.
У 1983 р. на референдум було винесено пропозицію створення окремих палат парламенту для кольорових та азіатів. Хоча 66% учасників референдуму проголосували за цю пропозицію, вибори до нового парламенту, що відбулися в 1984 р., бойкотувало майже 80% кольорового населення ПАР. Незадоволені половинчатістю запропонованого розв'язання проблеми расової дискримінації, лідери АНК розпочали у вересні 1984 р. акції громадської непокори, що переросли в масові безпорядки та вуличні зіткнення. Не справляючись із хвилею насильства, уряд увів у країні в червні 1985 р. надзвичайний стан. Виступи чорношкірої більшості сер. 80-х рр. відзначалися надзвичайною брутальністю та жорстокістю, У багатьох районах справжні вуличні бої відбувалися між прихильниками АНК та "Інкати". Популярним способом страти політичних противників стало практиковане обома сторонами конфлікту спалення людей живцем усередині залитих бензином автопокришок, що одягалися на тіло жертви.
Масові безпорядки 1984-1986 рр. суттєво вплинули на рівень економічного розвитку ПАР, унаслідок припинення співпраці з ПАР банків Британії та США було підірвано довіру інвесторів і почався відтік капіталу. Лише на початку 1987 р. урядові вдалося стабілізувати ситуацію та спинити економічне падіння. Реакцією на масові безпорядки став ріст популярності серед білого населення крайніх правих. У 1988 р. на виборах до парламенту перемогла Консервативна партія, що виступала за більш жорстоке поводження з чорношкірими, але її лідер Фредерік де Клерк, якого вважали прихильником "сильної руки", не виправдав покладеного на нього ультраконсерваторами довір'я, продовживши згортання політики апартеїду. У 1990 р. він дозволив легалізувати АНК і випустив із в'язниці його лідера Нельсона Манделу. Через рік було скасовано останні закони, на які спиралася система апартеїду. У ході переговорів "круглого столу" Н.Манлела та Ф. де Клерк досягнули порозуміння про порядок проведення перших у ПАР загальних виборів, що відбулися 26-28 квітня 1994 р. АНК отримала на цих виборах 62%, "Інката" - 10%, а Національна партія білої меншини - 20% голосів.
9 травня 1994 р. президентом ПАР обрано Н. Манделу, причому Ф. де Клерк став його другим заступником. Після виборів ООН скасувала всі обмеження на торгівлю та співпрацю із ПАР, визнавши тим самим остаточну ліквідацію режиму расової дискримінації в цій країні. Основою діяльності уряду АНК (з 16 червня 1999 р. президентом і главою уряду став керівник АНК Табо Мбекі) є стратегія “Зростання, зайнятість, перерозподіл”), що передбачає проведення у країні масштабних соціально-економічних перетворень в інтересах африканського населення.
За даними Міжнародного валютного фонду, в 1993 р. сукупний національний дохід на душу населення в країнах "чорної Африки" був нижчим, аніж у 1970 р. У кінці 80-х років сукупний валовий продукт майже 50 африканських держав (без ПАР) становив близько 150 млрд. доларів, що можна співставити з аналогічним показником однієї Бельгії. На континент приходиться 33 із 48 найбідніших держав світу, за межею бідності живуть 54 % мешканців, причому навіть у тих країнах, де спостерігається зростання ВВП, він не встигає за темпами збільшення населення.
Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика хаотичного позичання грошей за кордоном (сукупний борг африканських країн становить понад 300 млрд. Доларів, що у 2,5 рази більше сукупної вартості африканського експорту) призвели до руїни національну економіку більшості з нових незалежних країн континенту. Величезну шкоду африканцям спричинила примусово накинута місцевим жителям політика сільськогосподарських монокультур, які відігравали роль експортного товару, однак порушували традиційний баланс продуктових культур. У Судані, Ефіопії, Сомалі. Анголі, Ботсвані. Замбії та Зімбабве впродовж останніх років постійно скорочуються площі сільськогосподарських угідь, Африка, в якій мешкає понад 14% населення світу виробляє заледве 1 % світової промислової продукції та 6% - продуктів харчування. Країни континенту лише на 80% забезпечують свої потреби в продуктах харчування. Труднощі із забезпеченням продуктами харчування особливо актуальні на тлі швидкого демографічною зростання в Африці. Населення континенту в 1990 р. становило 642 млн. осіб, у той час як у 1960 р. - лише 279 млн.
Характерною для чорного континенту є проблема поширення авторитарних тенденцій у політичних системах країн регіону. У перші роки після здобуття африканськими державами незалежності Західний світ дивився крізь пальці на диктаторські режими континенту, вважаючи їх даниною перехідних періодів, а подекуди й необхідною умовою уникнення етнічних, релігійних та соціальних конфліктів. На думку європейських політологів, диктаторські режими в африканських країнах були необхідним злом, спричиненим надзвичайно низьким рівнем загальної політичної культури населення, що "не доросло" до демократії. У зв'язку з цим країни Заходу толерували навіть таких одіозних правителів, як напівбожевільного диктатора Іді Аміна в Уганді (1971-1979 рр.) чи імператора-канібала Бокассу в Центральноафриканській Республіці (1976-1980 рр.). Прямим наслідком авторитарних методів правління стали військові перевороти та громадянські війни. Лише в 1960-1990-х рр. в Африці сталося понад 70 державних переворотів, 15 великих громадянських воєн і близько двох десятків міжнародних конфліктів, у ході котрих загинуло 10 млн. чол.
Характерними для Африки є крайні ступені обожнювання лідерів країн, що виявляється, зокрема, в їх пишних титулах: Гастінс Камузу Банда в Малаві - "Спаситель", Мобуту Сесе Секо в Заїрі -"Великий леопард" тощо. Загальною практикою є поєднання однією особою кількох, а іноді й кільканадцяти ключових державних посад. Основою для творення бюрократичних олігархій в Африці стають, як правило, національні або родинно-кланові об'єднання.
Загальною тенденцією для нових незалежних держав континенту є спроби адміністративно запроваджувати штучно скомпоновану державницьку ідеологію. Як правило, уряди африканських країн роблять акцент на поверненні до передколоніальних національних традицій. Ліквідація колоніальної спадщини в сфері національної культури часто набуває карикатурних форм і негативно впливає на розвиток суспільства. Серед нових ідеологічних систем, які з'явилися в постколоніальній Африці, виділяється запропонований лідером Танзанії Джуліусом Камбараге Ньєрере "соціалізм уджамаа" (на суахілі - "як єдина родина"), що полягав у суцільній колективізації та творенні сільських комун з цілком усуспільненим майном. Експеримент виявився невдалим, починаючи з 1980 р. Танзанія перебуває в стані перманентної стагнації.
Ознаки демократичних змін в Африці з'явилися на початку 90-х років. Упродовж 1991-1994 років у 12 країнах континенту відбулися демократичні вибори. Причиною цих змін став розпад СРСР та притінення ідеологічно вмотивованої підтримки прокомуністичних режимів, з одного боку, а також остаточне засудження практики апартеїду країнами Заходу та політичні зміни в ПАР, з іншого. Серед країн, які намагаються побудувати демократичне суспільство, є навіть такі "аутсайдери" континенту, як Бенін, Гвінея, Малі, Нігер, Центральноафриканська Республіка. Поряд із цим авторитарні режими утримуються при владі в Нігерії, Гані, Танзанії, Зімбабве та Сенегалі. Порівняно успішно розвиваються Кенія, Уганда, Республіка Конго, Габон та Замбія. Однак навіть в цих країнах економічне зростання забезпечується, як правило, експортом сировини, а рівень життя населення є надзвичайно низьким.